Блог О пользователеlivasprava

Регистрация

Календарь

« Февраль 2011  
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28
1 |2 |3 |4 |5 |6 |7 |8
 

Carlsberg Group в Україні або як відсвяткувати річницю ХМЗ


Українські націоналісти над усе люблять своїх ворогів. Дійсно, проти кого боролися би патріоти, якби, дійсно, «воріженьки» згинули як «роса на сонці»?

Нещодавно про свої наміри прочитати в Могилянці лекцію «Переможцями не народжуються, ними стають» оголосив генеральний директор компанії «Славутич» Петро Чернишов. Гарний зразок ворога для націонал-патріотів: карикатурної «руської зовнішності», громадянин Росії так ще й написав рік тому статтю, де козаків порівняв із «сомалійськими піратами» та «чеченськими бойовиками». Топ-менеджер свою зустріч відмінив, злякавшись погроз зриву заходу. Ситуація, цікава як одноденка для новинних сайтів, хоча дає змогу поживити мозок і задатися кількома логічними питаннями.

По-перше, відколи найменування «чеченським бойовиком» стало для «панів-патріотів» негативним? Ще зовсім нещодавно тема «національно-визвольного руху Ічкерії» була улюбленою на форумах і сайтах, а участь УНА-УНСО на боці Басаєва у конфлікті звучала мало не рефреном до відновлення «козацького духу». 

По-друге, відколи образ «пірата» став негативним для людей, які звуть себе «антисистемними»? Очевидно, панове, які оголосили «чернишовгейт», недалеко відійшли від духу кріпака, «провансальця», як писав Дмитро Донцов. Можливо, козаки видаються їм карикатурними та добрими персонажами з мультика про козаків, що у футбол грали?

 Сучасним націоналістам годі і мріяти відмовитися від благ життя та заснувати вольницю, подібну до Запорозької. Навіщо? Куди простіше сидіти в теплих аудиторіях, дозвілля проводити на націоналістичних форумах, а потім знайти роботу, отримувати свої кількасот доларів і далі постити у форумах, ходити на концерти та слідкувати за «антиукраїнськими» висловлюваннями. 

Плекати дух кріпака на захист «провансальця» - ось як виглядають «антипіратські виступи» патріотів. До речі, у останньому прес-релізі було сказано, що студенти, «замість байок Чернишова» пішли на лекцію «Молоді – про Бандеру». За участі Сергія Квіта, між іншим, автора монографії про Дмитра Донцова. Будувати конспірологічних припущень стосовно перетинання в часі лекції генерального директора та Президента НаУКМа – не будем. 

На жаль, «маленький українець» у цій ситуації ніким не був згаданий. У складі концерну «Славутич, Carlsberg Україна» працює велика кількість людей. Це – заводи у Києві, Львові та Запоріжжі. Ситуацію із заробітними платами, які виплачує цей концерн гарно характеризує факт, що у Данії заводи Carlsberg охоплені страйками. Західноєвропейський робітник стоїть за свої права – чого, на жаль, не можна сказати про нашого. І це недогляд. Справжні спадкоємці піратів мали б чинити інакше. Але цей недогляд можна виправити, якщо будемо пам”ятати поразки та перемоги робітничого класу. І не просто тримати у пам”яті, а розуміти причини успіхів та невдач.  

У березні спливає рік від того часу, як розгнівані робітники захопили машинобудівний завод у Херсоні. Так ми святкували початок великої кризи. Розв”язка цього конфлікту не виправдала сподіваннь. Будьмо відвертими, бонуси від захоплення отримали не звичайні робітники, а власник, якому держава допомогла розібратися з боргами, та керівник страйку Немчонок, якого зараз можна зустріти на херсонських бігбордах. Форми власності змінено не було, соціальних гарантій теж не досягли. Діям не вистачало демократизму, системності, стратегії. Лідери мають бути підзвітними масі. Інакше, у них виникає бажання пограти у політику. Одноосібний „керівник страйку” та „лідер” має аж надто багато спокус. Класова боротьба не є одномоментним виступом. Їй потрібна стратегія та постійна організація. Профспілки, мережі опору, ідеологічні пропагандистські групи мають створити політичне тіло робітничого класу. Від парти у ВИШі чи училищі до верстата чи місця за комп”ютером на виробництві проходить фронт цієї боротьби. 

Ліві люблять проклинати Coca-Cola та McDonald’s, утім, це рідко коли виходить за межі театралізованих акцій і хепенінгів. За теоретичними читаннями ми забуваємо, що ринок знає лише логіку кредиту та дебету. Без розбудови відповідної структури, що бореться не зовні, а у середині колективів ми не матимемо достатньої сили. Тієї самої „вольниці”, що надихала революціонерів початку 20го століття. Сила плебея у самоорганізації. Тільки вона творить із забитої та зневажоної людини лицаря.  

Річницю ХМЗ варто відсвяткувати з апломбом. Від діалектики слона та Моськи ми маємо вийти на дихотомію Давида та Голіафа. І забрати у правих право охороняти козацькі традиції та виступати проти транснаціональних менеджерів-експлуататорів. Добре, що у „Метро Кеш енд Кері” діє профспілка. Якщо ТНК в Україні будуть охоплені профспілками, то от тоді чернишови і їхні праві „опоненти” відчують значний дискомфорт. 

 Комополітичний капітал і націоналістичні демагоги є двома сторонами однієї буржуазної медалі. Критика «правих» не є дошкульної для капіталіста. Їх турбує капіталіст «вихідного дня», коли він пихато розводиться про успіх, а не всіх інших днів, коли він систематично визискує робітництво та експлуатує ту саму «національну культурку», як тло для рекламних кліпів. Наших доморощених «нашадків Донцова» турбує не це, а єдине правдиве слово, що зірвалося із вуст капіталіста. І це іще раз демонструє, що націоналістам важливіше їхні фантазії ніж дійсність. Тільки фантазії дають можливість їм зберегти свої помилкові забобони та заховатися від дійсності.  
 
  Сьогодні ліві не такі вже сильні. Але дух, розум та організованість творять класову боротьбу у якій „хто був ніким” стає „всім”. Давид має перемогти велета. 

До речі, у Данії можна знайти старий символ «Carlsberg» - слона зі свастикою. Теперішнє покоління топ-менеджменту пояснює це захопленням індійською містикою в Європі XIX століття. У 20—30х це «захоплення» стало спільним для верхівки ультраправих та корпоративного бізнесу. Саме союз націоналістів та крупної буржуазії витворив фашистську Європу. Сьогодні їм про це не дуже зручно згадувати.  

Нам потрібні нові перемоги. ВОНИ прагнуть поразки, адже втеча від свободи їхній симптом. Ми маємо звільнити ЇХ від забобонів та відчуження. Жертвою капіталізму та держави є і самі визискувачі, і їхня ідеологічна обслуга. Забрати у них владу та можливість експлуатувати є наш гуманістичний обов»язок перед НИМИ. Тільки так вони знову зможемо повернути їм людяність.  

Проти фашизму та капіталізму!!!
http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1731&Itemid=1
 

Троянський кінь від влади


 

Троянський кінь від влади

 

У студентського самоврядування свято! 10 лютого набула чинності нова редакція закону України „Про освіту”, що значно розширює повноваження різноманітних студентських парламентів. Зокрема, тепер даним структурам будуть виділятися кошти, його представники будуть брати участь в роботі Вченої ради, а виключити з ВНЗ вас зможуть лише з їх згоди.

Всілякі „молодіжні лідери” святкують перемогу. А ми тим часом спробуємо проаналізувати закордонний досвід та вірогідні наслідки прийняття цього нормативного акту.

Закордонний досвід

Ми всі знаємо, як модно в нашій країні посилатися на Європу. Ледь не кожен день з екрану телевізора летять на нас гучні фрази про „європейський вибір”, „європейські цінності”, „європейські стандарти” та „європейський досвід”. При цьому передбачливо замовчуються масові протести, демонстрації та страйки, якими й виборюється та сама „західна демократія”. Це частина пануючого владного дискурсу в країні. Це те, що має формувати „правильні цінності” в населення. Іншими словами – це те, чим забивають нам баки.

 

 

Коли вводили болонську систему – посилались на європейський вибір. А на заході тим часом однозначної думки не існувало. Коли ж почалися масові протести проти системи, що призвела „до поглиблення соціальної нерівності в доступі до вищої освіти” – нам продовжували говорити про „європейськість” болонки.

Наші молоді ватажки також люблять говорити про Європу. І так само люблять говорити правду, та не всю. От голова секретаріату Української асоціації студентського самоврядування Олександр Смирнов каже: „Закон, який отримав номер 1798-VI, наближає права студентського самоврядування в українських вузах до рівня, характерного для західних сусідів України — держав-членів Європейського Союзу». При цьому товариш Смирнов делікатно обходить тему того, яку роль часто виконують аналоги наших студентських парламентів в Європі.

Історія питання

Якщо говорити про систему „студентського самоврядування”, то Україна дійсно зробила „європейський вибір”. Ми вже довгий час майже повністю копіюємо західні методи роботи зі студентством. Тільки от доброго в цьому нічого немає.

В другій половині ХХ століття в більшості європейських країн встановлюється „держава загального благоденства”. В рамках цієї трансформації створюються органи представництва робітників. Така система фактично послабила радикальні профспілки, що були налаштовані на докорінні зміни в суспільстві. Однією загрозою для капіталу стало менше.

Оскільки план спрацював, то й на студентів перенесли вже випробувану схему. Це було надзвичайно важливо, оскільки в ті часи саме студентство було найбільш незручною групою для влади. Зокрема, Франція, Німеччина, Італія та багато інших країн заходу були учасниками масових студентських нонконформістських рухів 60-х років, вплив котрих ми відчуваємо і до сьогодні.
Троянський кінь від влади

Введення органів „студентського самоврядування” дало свій результат, але він не був таким вже вигідним для влади. Традиції боротьби, прямої демократії, що беруть початок ще з започаткування університетської освіти в Європі, майже повністю нівелювали спроби влади утихомирити студентство. Подібні органи фактично перебувають під контролем студентів і більше нагадують платформу для реалізації різноманітних студентських проектів. Наприклад, в багатьох країнах Європи діють різноманітні автономні від адміністрації студентські кафе, що функціонують на засадах самоврядування (незалежно від будь-якої адміністрації).

На сьогодні, студентські парламенти багатьох західних країн виконують координаційні функції. При цьому вони координують не роздачу флаєрів чи проїзних, а часто – протестну діяльність студентів. Зовсім недавно, під час захоплення ВНЗ Німеччини студентами, саме „студентське самоврядування” координувало такі дії.


Практичні наслідки

Наше „самоврядування” (в більшості своїй) наразі виконує три функції. 1. Є трампліном для кар’єрного росту певних людей 2. Займається організацією всіляких КВК та тому подібних речей 3. Легітимізує антистудентські рішення адміністрацій, створюючи ілюзію узгодження рішень зі студентством.

В таких реаліях владне збільшення прав „студентського самоврядування” це палка з двома кінцями. З однієї сторони – це закріплення існуючого стану, а з іншого потенційна можливість для студентства.

Якщо студенти самоорганізуються, згадають про солідарність та взаємодопомогу, то, без всілякого сумніву, нові повноваження можуть зіграти їм на руку. „Студентське самоврядування” в такому випадку буде зручним інструментом для проведення своєї політики – політики, спрямованої на визволення студентства. Якщо ж студент залишиться пасивним, якщо він буде продовжувати перекладати вирішення власних справ на „обраних”, то й наслідки будуть відповідні.

В той же час існують об’єктивно негативні наслідки таких законодавчих змін. Повноваження, що були надані „студентському самоврядуванню”, фактично закріплюють саме представницьку форму спілкування студента з адміністрацією. Ієрархічна природа останньої зменшує вірогідність участі кожного в управлінні студентським життям. Лише „обрані” виконують ці функції, в той час, як звичайний студент усувається від прийняття рішень.

До того ж, нова редакція закону „Про освіту” фактично б’є по студентським профспілкам. Копіюючи функції останніх, в сучасних реаліях закон фактично ставить питання про їх необхідність.

Вигідність профспілки для студента заключається в тому, що він може створити свою структуру. Вона буде мати зрозумілі для нього механізми прийняття рішень та базуватися на зручних для нього принципах. Така організація буде мати такі ж права, як і „офіційна – жовта”. Зі „студентським парламентом” все складніше. Свій вже не створиш. Отже, прийдеться грати по правилам вже визначеним за вас.

Епілог

Якщо виходити з реального життя – то наразі ефект від таких нововведень є скоріше негативним. Наше „студентське самоврядування” в більшості своїй не діє. З новим законопроектом ця проблема точно не зникне, а лише поглибиться. До сьогоднішнього дня всілякі студентські парламенти лежали під адміністрацією, а їх лідери робили кар’єру, тепер же ці структури долучили до „кормушки” та влади. Звичайно, в таких умовах слід очікувати чого завгодно, але не реальної демократії. Хіба що нашої особливої — української.

Своїм рішенням влада подарувала студентству троянського коня. Чи зіграє така карта – залежить від самих студентів. Втім, останні (як і завжди) не поінформовані про те, що найближчим часом може серйозно вплинути на їхнє життя.

 

 

 http://direct-action.org.ua/?p=204

 

http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1697&Itemid=1

 

О коммерциализации образования 

 

Калифорнийские студенты освободили захваченный кампус 

 

Греция. В преддверии 6 декабря начались захваты университетов 

 

 Университет Калифорнии: оккупация кампусов

 

«Произошло нечто неожиданное»? О европейских студенческих протестах 

 

 Протесты студентов в Вене

 

 

 

 

Одна нація, одна мова, одна грошова дійна корова


Единство – это ни что иное, как форма буржуазной эксплуатации под защитой штыка. Так точно, политическое единство в крупных государствах есть власть буржуазии. От того буржуа и желает единого государства. (П. Ж.Прудон)


  Депутат и член ВО «Свобода» Фарион сообщает во всеуслышание, что все, кого зовут Миша, пусть «едут в Московию», а корень имени Лиза произошел от слова «лизать». Насколько далеко можно зайти, навязывая ребенку из детского сада, неспособному критически воспринимать слова взрослого человека, шовинистические взгляды? В силу своего возраста, ребенку легче называть своего приятеля тем именем, которое легче произносится (а может быть, просто ассоциируется у детсадовца со словом «мишка»?). Не является ли это «культурное» насилие над ребенком чем-то родственным насилию государственному? То и другое оправдывается высокими мотивами, но служит власти и контролю конкретных людей. В этот момент трудно отличить политика и «интеллигентку» Фариони от обычного упивающегося своей властью милицейского чинуши. 

Не первый десяток лет идет бубнеж о соборности Украины. Уже не первый раз в припадке псевдопатриотической эйфории правительство возводит в ранг национальных героев военных преступников и массовых убийц, строит огромные храмовые комплексы, вкладывая в это миллионы и застраивая зелёные территории городов. Власть периодически устраивает охоту на ведьм: как на «экстремальные группировки украинской молодежи», так и ищет врагов и обидчиков в других странах. Виновны все, кто угодно, главное – не они. Правительство молчаливо поощряет и подыгрывает имитации взаимной неприязни между востоком и западом, на следующий день цитируя Тараса Шевченка: “Єднаймося…” И в конечном итоге политики всегда оправдывают и предательство союзников или предательство своих избирателей национальными интересами и национальным единством. Эти самооправдания стары как мир, но всегда находятся «патриоты» готовые признать их существенность.  

 


Рудольф Роккер  в 1919 сказал об этом: «И может ли быть иначе? Ведь единое национальное государство – ни что иное, как воплощённый принцип власти привилегированных классов, победа униформизма и шаблона над богатым разнообразием народного духа, триумф духовной дрессировки над естественным воспитанием и созданием характера, вытеснение личностного чувства падальным подчинением, одним словом – изнасилование свободы грубой государственной силой». Каков, при таком бессмысленном самоотрицании может быть характер национального государства?

  «Левые», представленные в парламенте, давно стали частью класса современных капиталистов, тех самых «собственников средств общественного производства, применяющих наемный труд» (Ф.Энгельс, К. Маркс). Пролетариат не имеет отечества – об этом национализированные «коммунисты» тоже забыли, а если бы не забыли – не вписались бы в рамки существующей системы и не смогли бы получать прибыль от своего депутатского кресла. Защита отечества становится нужным, пусть не жизненно необходимым, пунктом предвыборной программы. Это напоминает социал-демократов Германии 20-х годов. Заходит речь о единой нации. На смену советскому государственному антисемитизму и приходит украинский шовинизм. Чтобы уловить различие между нацией и народом важно понимать, в чем различия общественной организации и государственной.

 Общественная организация есть образование естественное, создающееся само собой внутри непосредственно общества. Его развитие происходит снизу вверх. Важно также понимать, что общественная организация основана на общих интересах. На её развитие влияют определенные необходимости (предпосылки). 

  Государственная организация всегда есть нечто искусственное. Она создается привилегированным меньшинством, представленным правящим классом, и представляет исключительно его интересы. Вводится в действие, «вдалбливается» она искусственным путём. 

  Соответственно, народ – это общественная организация, в то время, как нация – государственная.

  Народ делает целостным язык, культурное наследие, традиции, обычаи, происхождение, территория. Он является естественным образованием. Будучи подчиненным чужой власти, народ не теряет свои культурные особенности, характерные черты, психологические особенности, культурное развитие, в общем – самоидентификацию. Разрушить его может лишь полное уничтожение всех членов народа. Нельзя заставить личность, одев чужие туфли, стать другой личностью. Так и народ не сможет перенять искусственным путём чужие традиции и духовность. Ассимиляция, если она происходит, - процесс постепенный и плавный, построенный на естественном приспособлении, происходящий добровольно, с молчаливым обоюдным согласием. Пожалуй, захваченный чужой властью, разделенный искусственным путём народ выказывает собственные признаки еще явственнее, нежели в «обычном» состоянии. Примеров – сотни. Немцы и поляки, англичане и ирландцы, Великое княжество Литовское после третьего раздела Речи Посполитой, монголы и китайцы. Государство или отсутствие государства не гарантируют процветания культуре или народу. Связи нет. 

 Украинский народ не составляет исключение. Так, Киевская Русь до XII века, вплоть до начала монгольских завоеваний, была государством с довольно децентрализованной властью. Официально известно, что у Киева и Новгорода Великого были различные денежные единицы, а по неподтвержденным данным другие денежные единицы также были и у черниговских, и у новгород-северских князей. Это говорило и об экономической, и о политической самостоятельности местных властей. Стоит ли лишний раз упоминать о богатом культурном наследии, которое дала нам та эпоха? И при этом национально-государственное единство отсутствовало.

  Великие писатели, поэты, философы, политические деятели – в мировой и в национальной истории часто появлялись в периоды национальной раздробленности. Многие достижений культуры и духовности попадает на эти эпохи, для каждого народа – по разному. Будучи актуальным для своего времени, каждый из них делал свой вклад в историю от имени народа. 

Украина, находясь в состоянии политической/национальной раздробленности дала нам наибольшие завоевания в области нашей собственной культуры. Даже советское «ярмо» и то дало больше, чем 19 лет независимости. В первую очередь, её деятели отождествляли себя с народом, единство с которым ощущали. Пребывая в составе различных государств, украинцы, как и, по сути, другие народы, находившиеся в таком же положении, - не являлись исключением из правила, когда народ выделяется своей самобытностью и сплоченностью в составе государства с чуждой ему культурой, религией, традициями, языком, и не может быть насильно стёрт. Тут государственная организация бессильна. 

 Стоит теперь взглянуть на то, что представляет из себя нация. Это искусственный продукт, который, как и национализм, создан во времена формирования централизованного государства. Никакой почвы, крови, мистики в ней нет. Просто так удобнее управлять. К каждому не поставишь надсмотрщика и шпиона. Национализм дает возможность человеку найти аргументы, чтоб быть самому себе надзирателем.

В период Средневековья, равно как и в Новое время, гражданин, представитель народных масс, в основном, был бесправен, в то время, как сейчас современный человек получил иллюзию своего права влиять на правительство посредством избирательного права. Не получая почти никакой свободы, гражданин получал зато новые обязанности, которые был вынужден тащить на себе. Интересы правящего класса теперь охраняет армия профессиональных солдат и шпионов. Но им было бы тяжело без профессиональных патриотов. Ведь именно их стараниями куются цепи, которые не видны. «Свободный патриот» не видит оков, а они как тот суслик у Пелевина… есть.  
 
Призрак капитализма ухмыляется, видя, как слепые и глухие люди внимают ему, принимая целостность нации за нечто важное, неоспоримое, должное. Единство, сутью которого является централизация власти, - лишь форма эксплуатации. Реакционные явления вроде НЭК по Морали – небольшие рычаги системы «воспитания ценностей», «защиты ценностей». В «случае с патриотизмом» правящий класс апеллирует к идеям о патриотизме, приветствуя ксенофобию, патриотизм, бытовой расизм, мысли о том, нация без единства обречена на вырождение. Он снимает с себя ответственность за крайности. Африканец в луже крови – прямое следствие прямолинейного без всяческих либеральных «уклонов» патриотизма.  

Растущая классовая ненависть, материальная нищета, деградация нового поколения, процветание лженауки, коммерческий «пост-модерн» современного искусства – прямое подтверждение тому, что ни национальное единство, ни капитализм не способны удовлетворить простые человеческие потребности. И тело, и дух остаются голодными. Патриотизм – это отвар свеклы и хлеб из опилок, которым кормили заключенных в лагерях смерти. Это может обмануть желудок, но не насытит. Патриотизм – это такой же суррогат культуры и реальности, которым пытаются обмануть уже не желудок, а мозг.  

Поймите верно. Плохо не государство Украина или украинский патриотизм. Плохи все государства и все патриотизмы. Исключений нет. Националист может с иронией высказываться об американских или российских ура-патриотах. Проблема в том, что он не видит себя со стороны. Комедийное скетч-шоу «Фарион в детском саду» дало возможность патриотам несколько минут посмотреть на себя со стороны. Ее называют провокатором и «наймитом регионалов», но только потому что рожа в зеркале вышла кривоватая.
  
 
Публикации по теме:
 
 
 
 

 

 

 

"Авлита" проведет экологическую экспертизу?


Протесты общественности против строительства универсального перегрузочного комплекса (УПК), возможно, заставят заказчиков строительства пересмотреть свои планы. От терминала они не откажутся. Он слишком важен для них, но на уступки или на имитацию компромисса они уже морально готовы. Стивидорная компания «Авлита», подконтрольная «Метинвесту», намерена привлечь международные организации для проведения независимой экологической экспертизы проекта строительства УПК. 

Эспертиза

«До получения результатов независимого исследования и обсуждения их со всеми заинтересованными сторонами никаких строительных работ начато не будет», - сообщил генеральный директор ЗАО «СК «Авлита» Александр Лагоша.

Заказчиком экспертизы выступит ЕБРР, стоимость экспертизы будет включена в смету проекта, отмечается в пресс-релизе компании. Точная стоимость экспертизы пока не ясна, но точно известно, ее бюджет будет превышать сумму в 100 тыс. евро. В настоящее время определяется международная экспертная компания, которая проведет независимую экологическую экспертизу проекта, утверждают представители компании. Экспертиза будет проведена в соответствии с принятой в ЕС методологией, которой предусмотрена как работа с документацией, так и непосредственное изучение деталей на месте будущего проекта. Ожидается, что экспертиза займет от 6 до 12 недель после выбора подрядчика и подписания контракта. 

Зачем им терминал

http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1695&Itemid=1

 

Ющенко припустився помилки, вшановуючи Бандеру (Девід Марплз, «The Edmonton Journal», ...


Передмова перекладача: 
 
Сьомого лютого на сайті «The Edmonton Journal» під заголовком «Hero of Ukraine linked to Jewish killings» (див. скріншот) було опубліковано статтю Девіда Марплза, професора історії Університету Альберти. У ній автор піддав критиці рішення Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України. Дев’ятого лютого там само публікується гнівна відповідь видавця едмонтонської газети «Ukrainian News» Марка Левицького, де він характеризує заголовок не інакше як «Vladimir Putinstyle ex-KGB falsification», посилаючись на новітні дослідження СБУ. У підсумку Марплзову статтю було видалено, а пізніше, 10 лютого, опубліковано наново — вже під заголовком «Yushchenko erred in honouring Bandera». Проте, важливо, що фраза, яка обурила Левицького найбільше («Members of the OUN-B spearheaded pogroms in L’viv in the summer of 1941 when about 4,000 Jews were killed»), лишилася на місці.

Думка Девіда Марплза може видатись особливо цікавою з огляду на те, що в своїй останній монографії Heroes and Villains: Creating National History in Contemporary Ukraine (Central European University Press, 2007) питанню щодо місця ОУН-УПА в модерному українському наративі присвячена більша частина книжки. Будучи написана в спокійному академічному стилі, вона намагається в цілому уникати будь-яких оціночних суджень, хоча й називає медійний дискурс, що обслуговує реабілітацію націоналістів, «пропагандистським».
 
Почесне звання сьогодні може спровокувати розбіжності серед українців

22 січня, в День Соборності України, президент Віктор Ющенко, що залишає свій пост, офіційно визнав Степана Бандеру Героєм Уукраїни.Нагорода викликала поляризовані реакції. Конгрес українців Канади у Вінніпезі схвалив її. Центр Симона Візенталя у Сполучених Штатах, навпаки, висловив „глибоке обурення” щодо нагородження людини, причетної до загибелі „тисячів євреїв”. 
Ким був Степан Бандера і чому він здатний викликати такі емоції через 50 років після своєї смерті?

Він народився першого січня 1909 року в селі Старий Угринів в родині українського греко-католицького священика, в тодішній Австрійській імперії. Його мати померла, коли йому було 13, сестра – у дитинстві. Троє сестер було депортовано після радянського вторгнення до Східної Польщі, а його батько був страчений сталінським НКВС.

Степан вперше став відомим за польського панування. На Паризькій мирній конференції 1918 року західні українські землі були розділені між кількома державами, проте переважна частина перейшла під владу Польщі. Східна Україна стала частиною УРСР з кінця 1922 року. Поляки обіцяли дозволити певну автономію своїй величезній українській меншині на сході країни.

Ця обіцянка не була виконана. Навпаки, край було замирено й заселено польськими колоністами. Велика Українська демократична партія прагнула досягти змін через польський парламент, але поступово екстремісти ставали більш впливовими. У 1930-і роки пануючою ідеологією в Європі був фашизм. Муссоліні в Італії знаходився при владі з 1922 року, а в січні 1933 року Гітлер став канцлером Німеччини. У 1929 році з колишньої Української військової організації було сформовано Організацію українських націоналістів (ОУН), яку очолив полковник Євген Коновалець. Її мета полягала в перегляді результатів Паризького та Ризького мирних договорів, організація базувалась на 10 „заповідях”, серед яких були такі, як „Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї” і „Змагатимеш до поширення сили Української Держави навіть шляхом поневолення чужинців”. Це був типово фашистський рух міжвоєнного періоду, який не відрізнявся від італійської версії.

У 1931 році Бандера очолив крайову екзекутиву ОУН на Західній Україні. ОУН вчинила терористичні акти, вбивши члена радянського консульства у Львові у відповідь на спланований Сталіним голод в радянській Україні в 1933 році, а також міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у 1934 р. Бандеру було заарештовано за участь в останньому і засуджено до страти після двох довгих судових розглядів. Вирок було замінено на сім строків довічного позбавлення волі. Він провів більше п'яти років у польських тюрмах, доки не був звільнений німцями, котрі 1 вересня 1939 року здійснили напад на Польщу.

Після того, як 1938 року радянським агентом було вбито Коновальця, ОУН, урешті-решт, була розділена на два крила. У квітні 1941 року Бандеру затверджено в якості лідера революційної фракції (ОУН-Б). Іншу фракцію очолив Андрій Мельник (ОУН-М). 

Обидві групи співпрацювали з німцями. Бандера вбачав у німецькому вторгненні найкращу надію на незалежність України. ОУН-Б також допомогла підготувати два українські батальйони вермахту для наступу на схід разом із основними німецькими військами. Наприкінці червня 1941 року батальйон «Нахтіґаль» послідував за німцями до Львова, і ОУН-Б проголосив незалежність України на місцевому радіо.

Члени ОУН-Б влітку 1941 року зініціювали погром у Львові, в ході якого було вбито близько 4 тисяч євреїв. 

ДАЛІ:

http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1665&Itemid=1
 

Итоги второго тура. Все это не важно…


«Викторианство» победило «Юлианство»

 Утро. Киевляне торопятся по своим делам. А ведь они голосовали за «демократию», «патриотизм», «белокрасный порядок». Должны бы, как и в 2004 в едином порыве бросится на майдан размахивать белыми шарфиками и белыми ленточками. Две трети из тех, кто дошел до избирательного участка, проголосовали за Тимошенко. 8 процентов против всех. Вторая цифра объясняет отсутствие энтузиазма больше чем первая. В Киеве часто можно было услышать шутку, мол «за НЕЕ голосовать страшно, а за НЕГО стыдно». Часть избирателей не смогла побороть отвращение и страх и проголосовала против всех. Те же кто «критически поддержал» одного из двух соискателей булавы и кресла были вынуждены сделать над собой усилие, чтоб поставить галочку возле Юльки-косы или Витьки-геноцида. Социологи еще опубликуют цифры и пространные исследования на эту тему, но тенденция, рискну предположить, именно такая. 

 В регионах еще пытались по привычке голосовать «за своего», но это тоже отживающая свой век мотивация. Результаты первого тура с их протестным голосованием за либеральных кандидатов показывают, что региональные различия есть, но уже перестали играть такую важную роль, как раньше. Гораздо актуальнее подумать о том как изменят результаты выборов политику, проводимую в стране и как это скажется на жизни трудящегося большинства. И Тимошенко, и Янукович отражают интересы верхушки класса крупных капиталистов, но являются символами различных путей в политике правящего класса. Два сценария «реформ» и администирования. Задачи стоят одни и те же. Разница в стиле. 

Диковатый капитализм против диктатуры «закона»

Еще года два тому назад один из моих знакомых охарактеризовал своих родственников, как «юлианцев». То есть некритичных сторонников Тимошенко. И в этом есть большая символика. Хитрый олигарх и пронырливый политик Юлий Цезарь более двух тысяч лет назад пришел к власти и начал демонтаж системы римской республики. Его правление привело к формированию режима личной власти и падению значения граждан и их воли, хотя изначально его патерналистская диктатура обращалась к народу и опиралась на народную популярность. И это во многом, верно, характеризует режим управления, к которому стремились в последний год бело-красные. 

  Так же верно называть сторонников Януковича «викторианцами». Викторианская эпоха в Британии охарактеризовалась расцветом дикого капитализма. Почитайте Диккенса. Это то самое общество. Выглядит оно омерзительно. Представители крупного капитала, которые стоят за ПР предлагают антирабочий Трудовой Кодекс, закон о соцдиалоге (в корпоративистском духе он должен оставить возможность представлять на отраслевых переговорах «желтый» профсоюз ФПУ и, возможно, профсоюзы Волынца) и будут вести линию на развитие капитализма и свободный рынок для 99,99%. Оставшимся представителям буржуазной элиты достанутся преференции и поддержка. Социализм для себя и «рыночные реформы» для большинства. «Викторианцы», возможно, ликвидируют наиболее абсурдные национал-демократические «ляпы», но их культурная политика, безусловно, будет опираться на консервативные христианские догматы. Не зря ведь они так заигрывают с «каноническим православием». УПЦ МП укрепится. То есть поменяются нюансы и акценты, но государственная идеология будет такой же правой, как и при прежнем президенте. 

Администрация Януковича будет выполнять требования МВФ в части астрономического повышения тарифов на газ и электоэнергию. Они будут говорить что «это все Юля подписала», но пересматриваться договора, скорее всего, не будут. 

 Умеренный авторитаризм «викторианцев» будет не идеологическим, как у «юлианцев», а культурным. Корпоративная культура большого бизнеса опирается на иерархию и подчинение. Причем, не армейскую, а гораздо более жесткую дисциплину, которая базируется на принятие принципов выгоды от исполнении не на страх, а на совесть. Даже, если сама бюрократическая махина корпорации идет в неправильном направлении, то она будет двигаться все равно. Украинская буржуазия отличается отсутствием стратегического мышления и ориентацией на конкретный сиюминутный результат. Тут и сейчас. Этот же убогий прагматизм навязывается как ценность всему обществу. Полезность, прибыль, успех любой ценой, а не системность в проведении линии. Вряд ли что-то изменится при правлении Януковича. Украинский капитализм слеп и соображает, как носорог. Но это ведь не его проблема? 

 В случае правления Тимошенко экономика и политика были бы переведены в «ручной режим», а проблемы бы «решались» по мере их поступления. Капитал, так или иначе, оказался бы подчинен государству. Правление Януковича предполагает подчинение государства интересам бизнеса. И то и другое при отсутствии внятной долгосрочной программы изменений сделало бы Украину дрейфующей по воле волн барже. Стратегически отличалась бы система раздачи еды «команде», персональный список тех кто получает больше мяса в тарелку и характер «педагогического насилия» прямого и символического. Ну кричали бы команды с разной громкостью и тембром голоса. Всех-то различий. В нынешней украинской ситуации власть капитала или верховенство государства над бизнесом в сущности ничего не меняют. 

После того как Цушко займет пост главы МВД расшумевшиеся в последние месяцы правые станут самыми законопослушными гражданами. А кто не поймет сразу… ему потом объяснят. Так что поджигание фаеров и эпатажные акции «национал-революционеров» станут редкостью. Надежда раскачать ситуацию и сделать возможным президентское правление правого Ющенко, похоже, провалилась. Теперь ни благодетель Луценко, прославившийся своим «считайте меня расистом», ни политическая полиция не будут подчиняться «национально сознательным» элементам. Ударят регионалы и по левым. Но тактика давления на месте учебы или работы, скорее всего, будет прежней. Ничего особо нового, похоже, они использовать не будут. Система не разумна. У нее мозг амебы.

 «Регрессивный налог»

 Государство продолжит облагать дополнительным «налогом» бедных. В расходах домохозяйств трудящихся оплата коммунальных услуг занимает значительную долю. Отказ государства сдерживать рост цен будет означать, что на «маленького украинца» будут положены дополнительные «обязательства» по спасению экономики. Сокращение реальной зарплаты за год составило 10%. Вдвое выросла задолженность по зарплате. Спрос на рабочую силу падает. Безработица (по методике МОТ) в первом полугодье 2009 года составила 9,1%. Количество людей, работающих не полное рабочее время или отправленных в отпуска в первом полугодии прошлого года составило соответственно — 16,5% и 2%. В докризисном 2008м таких было еще 2,8% и 0,6%. Цены на продукты продолжают расти и после выборов не упадут, что бы нам не говорила Тимошенко во время избирательной кампании. И конца неприятностям не предвидится. Неотвратимое почти двукратное повышение тарифов в середине 2010 вряд ли будет последней жертвой труда на алтарь рыночной экономики.  

 Ближайший год можно ожидать дальнейшего закручивания гаек в условиях борьбы разных фракций капитала. Можно предвидеть что местные и парламентские выборы (возможны осенью) будут занятными. Различные политические силы будут обвинять друг друга в падении уровня жизни, и при этом обещать собственникам провести стабилизационные реформы, которые еще сильнее ударят по наемным работникам и мелким предпринимателям. Немного шизофренично, но это не мешало избирателю отдавать за эти силы голоса раньше. Не помешает и в будущем. 

 Социальная борьба будет политизироваться. Есть достаточно большой круг бизнесменов и политиков, которых не может устроить всевластие регионалов. По доброй украинской традиции они будут пытаться апеллировать к улице. Это может привести к «ошибке 2004 года», когда социальный и классовый активизм стал дополнительным инструментом в борьбе миллионеров против миллиардеров. Собственно, только если социальная борьба начнет приобретать политический (но внепарламентский) характер, выдвигая внятную идейную программу, то она сможет стать орудием сопротивления трудящихся классов. Нужно отказаться от «прагматического реализма» в ценностях. Тот, кто использует политиков в своих целях, может завтра проснутся изрядно «попользованным». Порочная логика «прагматизма» (заимствованная из корпоративной культуры буржуазии) всегда ведет к тому, что протест, лишенный самостоятельной политической философии, становится частью чужой борьбы за влияние и деньги, даже если «борцу за все хорошее и против всего плохого» кажется, что он не помогает ПР, КПУ, БЮТ или «Свободе» идти к власти. Протест не исходящий из того, что правящий класс ведет против большинства системную классовую войну, самой логикой процесса превратится в инструмент по разоружению трудящихся. 

  Основной формой борьбы должны стать профсоюзы и студенческие организации. Только борьба на рабочем месте может обеспечить доминирование осмысленного взгляда на сущность системы, которого так не хватает социальной борьбе в стране. Время конструктивной борьба «за все хорошее» кончилось. Пора становится классовыми эгоистами. 

 

http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1639&Itemid=1

 

УКРАЇНСЬКА МІФОЛОГІЯ. КРУТИ Сергій Іщенко, «Помідор»


Одним з ключових міфів національної історії є бій на залізничній станції Крути 29 січня 1918 року, в якому, за офіційною версією, жменька необстріляних студентів і гімназистів-патріотів героїчно протистояла величезним, озброєним до зубів, ордам більшовицьких окупантів. Мовляв, голова уряду Центральної Ради соціаліст Винниченко розпустив українську армію і тому обороняти Київ від московських загарбників довелося юним ідеалістам.

Насправді українську армію ніхто не розпускав. У січні 1918 року Центральна Рада мала 20-тисячне військо, 12 тисяч вояків було зосереджено у столиці. Червоні війська під командуванням колишнього царського офіцера лівого есера Муравйова налічували також близько 12 тисяч бійців, які рухалися на Київ одним потягом. Таким чином, сили були рівні, а тактична перевага була на боці Центральної Ради. Чому ж треба було висилати проти наступаючого противника студентів та школярів? Щоби дати відповідь на це запитання, варто згадати ще одну подію, що трапилася того самого дня, 29 січня 1918 року, у Києві.

 

Того дня політика Центральної Ради викликала страйк на заводі „Арсенал”, який швидко переріс у загальний, а потім – у збройне повстання. Більшість українських полків відмовилися проливати кров за Центральну Раду, оголосивши нейтралітет. Бійці полків імені Сагайдачного та Шевченка, а також Богданівського куреню перейшли на бік повсталого пролетаріату. На придушення повстання було кинуто „січових стрільців” – галичан, колишніх військовополонених солдат австро-угорської армії. Більше 1500 чоловік були повішені, розстріляні, заколоті багнетами. Вбивали жінок і дітей повсталих. Виступ київських робітників був потоплений у крові.

Знаючи усе це, неважко зрозуміти, чому Центральна Рада виставила на вірну загибель підлітків. Вивести з міста свої полки вона не могла, оскільки не довіряла їм — солдати не хотіли воювати проти більшовиків, кинути у бій „січових стрільців” – теж не могла, бо в такому разі вона б залишилася сам на сам з повсталим народом. Що ж до київських студентів, то їхня доля дійсно трагічна. Обмануті буржуазно-націоналістичною демагогією Центральної Ради, вони не мали жодних шансів вижити. Тим більше, як відзначав український історик Дмитро Дорошенко (до речі – правий, монархіст-гетьманець і переконаний антикомуніст), офіцери, які командували ними, грали в карти й пиячили у своєму вагоні, коли червоні підступали до Крутів. „Побачивши це, офіцери гукнули машиністу, щоби він рухав до Києва, і втекли, навіть не попередивши своїх солдатів”.

Сучасні історики часто згадують про розстріли та грабежі, вчинені Муравйовим у зайнятому його військами Києві. Так, це дійсно мало місце. Колишній офіцер царської армії поводився скоріше як середньовічний кондотьєр, ніж як робітничо-селянський командир. Але при цьому офіційна історіографія не любить згадувати той факт, що саме за ці дії Муравйов був заарештований співробітниками ЧК. Голова цієї установи, легендарний Фелікс Дзержинський відзначав: „гірший ворог наш не міг би нам стільки шкоди принести, скільки він приніс своїми жахливими розправами, розстрілами, самодурством, наданням солдатам права грабежу міст і сіл, все це він виробляв від імені нашої радянської влади, налаштовуючи проти нас все населення”. Згодом Муравйова помилували як цінного військового спеціаліста, але дуже скоро він організував заколот проти Радянської влади на Уралі й був розстріляний.

http://pomidor.blox.ua/html

 

http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1613&Itemid=1 
 

Ющенко и три поросенка


Виктор Андреевич навсегда останется в памяти народной. Он приложил к этому  немало усилий. Целью третьего президента было не только управление страной, проведение «евроатлантической линии», но и завоевание собственной странички в истории. Политик влияет на ход событий не только имея власть, но и до тех пор, пока живы его дела. Запрись он на даче и наполняй трипольскую посуду гречневым медом все эти пять лет, все-равно бы с последним пунктом у него бы все получилось. Третий тур выборов — явление по-своему уникальное, ровно как и уровень доверия президенту, зафиксированный в первом полугодии его правления. Избиратели бело-синих вам в этом не признаются, не смотря на то что в первые месяцы 2005-го были готовы всем сердцем полюбить простого колхозного бухгалтера с такой сложной и неоднозначной судьбой. Опросы не врут.

Виктор Андреевич собирался оставить свой след в истории по-взрослому. Желательно было отметиться где-то между Мазепой и Грушевским. Для того чтобы попасть в учебники, необходимо соответствовать государственным догмам национал-демократии, и быть спорным ровно настолько, чтоб обеспечить будущих сотрудников Института Истории НАН темами для диссертаций. И надо признать — ему это удалось.

Политические кульбиты Гаранта возмутили как его противников, так и его соратников. За время правления всенародно избранный глава подсунул отечественному политикуму несколько милых свиней. Впрочем, это еще не свиньи, а пока только поросята. Визгу они, как и оскорбленная общественность, издают много, но до нужной кондиции дозреют еще не скоро. Назовем их «Бандера», «Радикальнее Радикалов» и «Оранжевый Активизм».  Это условные имена. И когда кабанчики подрастут, их непременно переименуют. Быть может, в кабинетах на Банковой осталось еще несколько неприметных подсвинков, но пока что займемся уже известной нам тройкой.

http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1607&Itemid=1
1 |2 |3 |4 |5 |6 |7 |8